І коли з'ясувалося, що азотівці будуть виступати у чемпіонаті УБЛ, що вимагало значного підсилення складу команди, Сергій став одним з небагатьох гравців, котрі залишилися у Дніпродзержинську з минулого року.

 

- Сергію, коли на початку турніру "ДніпроАЗОТ" почали переслідувати невдачі, не було відчуття, що команда не зможе скласти гідного суперництва більш вправним і досвідченим конкурентам?
- Навпаки, було видно, що майже з усіма можна боротися і перемагати. Американці, литовці, серби – всі вони такі ж люди, як і ми, хіба що більш грамотно і дисципліновано грають. У нас же створювалася нова команда, прийшли абсолютно нові люди, нам обов’язково був потрібен час, щоб відчути елементарну зіграність. Особисто для мене це була сходинка нагору, тут все відбувається швидше, більш динамічно, фізично потрібно бути більш міцним. Потрібно багато працювати, тоді можна досягти прогресу і з'явиться результат. 
  
- У минулому сезоні ти був одним з лідерів команди, досить багато забивав (середня результативність Сергія – 12,6 очка за гру). Зараз твоя результативність дещо знизилася, але це, мабуть, пов’язано з іншими ігровими завданнями, які перед тобою ставить тренер?
- У всіх командах, де я грав, усе починалося від оборони. Основне, що від мене вимагається зараз – чіпко діяти у захисті, максимально ускладнювати супернику можливість організувати гру. Хоча мені подобається і віддати результативну передачу, і самому забити, коли випадає нагода, зайвим це також не буває. Взагалі, мені просто подобається грати у баскетбол і подобається вигравати. Бомбардиром себе я не вважаю, у мене все ж дещо інші функції, але інколи просто відчуваєш – йде гра, йде кидок і вдається отримати непогані показники, інколи навіть забиваю більше за інших. 

- А як починався твій шлях у баскетбол?
- У дитинстві я трохи займався баскетболом, потім деякий час ходив на карате. Визначальним для мене став перегляд по телебаченню матчу, в якому ЦСКА грав проти збірної Гомельського – це була товариська гра, але видовище було настільки сильним, що я відразу загорівся і попрохав маму відвести мене до баскетбольної секції. У той час мені було 13 років. Спочатку я прийшов до дніпропетровської ДЮСШ №5, але там основний набір закінчився, особливої зацікавленості в собі я не побачив. Десь через місяць Олександр Євсеєвічев (до якого я, зрештою, повернувся – у минулому сезоні саме він тренував "ДніпроАЗОТ") запропонував мені перейти до Володимира Севастьянова, до того ж це було недалеко від дому. Я прийшов до нього і він фактично прищепив мені любов до баскетболу – на мою думку, це дуже хороший дитячий тренер. Досить багато його підопічних виступали у російській суперлізі, нинішній склад ДУЕПа переважно складається з його вихованців. У Запоріжжі зараз грає Артем Чемякін, мій нинішній партнер Роман Луценко теж деякий час займався у Севастьянова.  
  
- Але більшість своєї кар’єри гравця ти провів досить далеченько від дому.
- Так вже склалося. Після 11 класів нас, кількох молодих хлопців, запросили у Суми. Місцевий університет задумав створити команду першої ліги, потрібні були гравці. Планувалося, що "Уніхім" буде фарм-клубом "Сумихімпрому", нам допомогли зі вступом до університету. Та щось там не склалося, стосунки між клубами не налагодилися, а десь через півроку мене запросили вже до "Сумихімпрому". Загалом провів у Сумах три роки. Переїхав до Южного, але там грав лише півроку, потім перебрався до Вінниці. 

- А як же з навчанням?
- Коли я перейшов до "Хіміка", то перевівся до Одеської академії харчової промисловості, яку і закінчив по спеціальності "Економіка підприємств". З Вінниці я мав змогу за 6-7 годин добратися до Одеси. Навчався на стаціонарі, мав вільний графік занять, але все робив сам. 
  
- Коли ти переходив до "ДніпроАЗОТу" в Інтернеті вінницькі шанувальники баскетболу просто місця собі не знаходили – "що ми будемо робити без Алфьорова?". Відчувалося, що до Дніпродзержинська приходить хороший гравець.
- У Вінниці склалася така ситуація, що реально грало лише 7-8 людей, які робили результат. Склався згуртований колектив, у якому кожен знав свою роль, робив свою справу. Не можу сказати, що був там лідером, просто намагався виконувати свої обов’язки на майданчику, хоча у деяких матчах, справді, вдалося зіграти яскраво. У моєму першому сезоні команда зайняла п’яте місце, у наступному – третє, потім – друге. Хоча особливих завдань перед нами ніхто не ставив, існували фінансові проблеми, ми ніколи не були на зборах. Я досі підтримую зв'язок з хлопцями і тренером, там все це є і зараз. Просто підібрався гарний колектив і результат прийшов сам собою. 
  
- Саме ці проблеми і стали вирішальним чинником твого переходу з Вінниці до Дніпродзержинська?
- Я побачив, що у цьому клубі досяг стелі, подальший професійний ріст був проблематичним. Треба було переходити на більш високий рівень, туди де ставляться відповідні завдання. Та й фінансові негаразди набридли, хотілося стабільності. Посприяв у цьому мій товариш Юрій Тороп, який саме грав у Дніпродзержинську. Зимою, коли у Вінниці була двотижнева перерва, я приїжджав до "ДніпроАЗОТу", провів з командою кілька тренувань. На мене подивилися, а потім зателефонували і запропонували контракт. Подобається, що у Дніпродзержинську постійно перед командою ставляться завдання, відношення до неї дуже серйозне. 
 
- І яка мета ставилася перед командою на поточний сезон?
- Завдання було – вийти на сьоме місце. Щоправда, в регулярному чемпіонаті цього досягти нам не вдалося, але останні зміни у Регламенті змагань дали нам можливість навіть зазіхнути на більше. 
  
- Останнім часом через різні ушкодження ти граєш не так багато. Щось серйозне? І як взагалі складалися твої відношення з травмами?
- Ну, наприклад, у Вінниці за два з половиною роки взагалі не пропустив жодної гри. Там з нами постійно працював тренер з легкої атлетики, тримав нас у формі, готовив до матчів. І травм у команди майже не було зовсім, здебільшого у тих, хто пропускав тренування. Проте, від травм ніхто не застрахований, тим більш, у мене всі вони були отримані у ігрових епізодах – двічі травмував одне й те місце на руці, а в останньому випадку суперник не дуже вдало приземлився мені на ногу. Ще й досі біль періодично відчувається, тому і ігрового часу зараз отримую менше, та й сам відчуваю деякий дискомфорт. 
  
- Досить вдалий виступ "ДніпроАЗОТа" в останніх поєдинках ще більше підняв інтерес вболівальників до матчів. На майданчику це відчувається?
- Так, особливо фантастичною була підтримка в останньому матчі з Одесою. Дома грати завжди приємніше, фактор "рідних стін" має велике значення, глядачі палко переживають, підтримують навіть при невдачах. У футболі глядачі – дванадцятий гравець, у баскетболі – шостий. Тож не дивно, що з початком плей-офф більшість команд намагається вивозити своїх фанів і на виїзні поєдинки, це дуже допомагає. 
 
- У хокеї прийнято, що гравці з початком плей-офф перестають голитися. УБЛ до плей-офф ще є час, а ти вже обзавівся помітною борідкою. На фарт?
- Та ні, тут все дещо прозаїчніше. Просто моїй дівчині подобається, коли я виглядаю більш дорослішим. Борідка мені не заважає, тож голитися по закінченні сезону не планую. 

 

Прес-служба БК "ДніпроАЗОТ"